Якби я був більшим графоманом, ніж я є — лол — я певно б назвав цей допис «невиДИМКА». З прямим натяком на себе, так би мовити. Ну але від цієї літерації мені трошки тхне. Тому, за аналогією з класичним перекладом твору Герберта Уелса — «Невидимець». Завуалюю будь які натяки на співпадіння.

Тлумачні словники кажуть, що «невидимець» — це істота (о так!), людина або предмет, які невидимі, приховані від очей, або яких неможливо побачити. Слово походить від «невидимий» — неприступний зорові.

Коли з 2012 року я став навчатись терапії, фраза «я чую тебе» стала для мене чи не такою ж анекдотичною як «хочеш про це поговорити?». Анекдотичною за частотою звучання, не за цінністю використання. А от останніми роками я все менше чую її в терапії, натомість все більше зʼявляється «я бачу тебе». Брешу — не чую все менше, а роблю своєю фігурою все менше. Мій процес.

Першою людиною, від якої в свій бік я почув «я бачу тебе, Діма» — була у 2018 році в чудовому Маніту Спрінгз в Колорадо Janae Weinhold. Я спочатку скептично пропустив це її «бачу» повз свої вуха. Та на якомусь за рахунком “I see you, Dima” я… заплакав… «Я бачу тебе».

На початку своїх стосунків я буквально став (і надалі буду практикувати це) говорити вголос: «У мене є досвід, коли мій внесок хронічно не визнавали та знецінювали. Тому мені важливо це чути — я прошу говорити мені «Дякую»». Це означає не «ти молодець, Діма». Це означає: «Я бачу та помічаю те, що ти робиш для мене та для нас». В сенсі – якщо зручно — слово «дякую» можна б замінити на цю довшу фразу.

Чому це настільки важливо? Бути побаченим? Навіть не «чому» — «для чого»?

Тільки лінивий (не тільки, але так красивіше звучить) не чув про Джона Боулбі. Про його колегу та послідовника Пітера Фонаґі справді можливо чули менше. Теорія привʼязаності. Надійна. Ненадійні. Доведена важливість для розвитку, психічного та фізичного здоровʼя, роль у подоланні психічних травм тощо. А от не чув я, «лінивий», до недавнього часу про таке поняття з теорії привʼязаності (авторства Фонаґі) як «епістемічна безпека/довіра».

В перекладі з грецької слово «episteme» означає «знання», «те, що встановлене». «Епістемологія» себто – наука про знання. Але важливим є, що це поняття описує не знання, як такі, а те, ЯК (how – дуже гештальтично) ми дізнаємось про щось, розуміємо щось чи віримо у щось. Не просто «я щось відчуваю», а «я маю право вважати це правдою про реальність».

Ключова ідея епістимічної довіри та безпеки — ми влаштовані так, що нам життєво необхідний інший для підтвердження нашої реальності — для підтвердження того, що ми не їдемо з глузду. Малим та великим. Надійний інший, який відзеркалює досвід, не заперечує його, не перекручує реальність, не знецінює, ретроспективно не переписує минулий досвід. Якщо епістемічна безпека порушена — мій досвід, мої проявлення, не підтверджує значущий інший — я спочатку переживаю сумніви в своїх діях («раптом і правда я не робив/робив це?», «я ніби пам’ятаю інакше, але не впевнений», «можливо зі мною щось не так»), а врешті — і це відчувається нестерпно жахливо – переживаю сумніви в своєму існуванні. Адже якщо я роблю це — і ти не бачиш цього, не бачиш мене — можливо мене нема? Я наразі говорю не метафорично, пані та панове. Раптом комусь так здалось. Нікому не бажаю цього всратого досвіду сумніву в своєму фізичному існуванні.

До попереднього додам також таке. Не завжди невидимість не бажана. У живій природі тварини, що рятуються від хижаків, використовують завмирання (або дорсально-вагальний колапс) з ціллю виживання: з одного боку багато хижаків не їдять падаль, а з іншого — відсутністю руху тварина, що рятується, імітує свою смерть – колапс робить їх невидимими для хижого оточення. Тобто невидимість може бути і дуже корисною. І при цьому невидимість ДОЗВОЛЯЄ ВИЖИТИ — залишитись живим. Невидимість НЕ ДОЗВОЛЯЄ ЖИТИ — бути живим та користуватись своєю живістю та «збудженням до…» щоденно.

Ту бі видимим чи нот ту бі видимим?

Ту лів ор нот ту лів?

Не знаю, чи пам’ятате – у «Невидимці» Уеллса головний герой намотував на себе бинти, щоби бути побаченим. Сумно та символічно, як на мене – бинтувати свою невидимість ніби рану. Пригадую, як Олена Коломієць в далекому 2018 році написала під моїм першим професійно-особистим дописом (про кавун): «Звідки ти такий взявся? Прям виник!». Ризикнути з’являтись після досвіду «зникання» та «невидимості» — і бути побаченим у своїх недосконалостях, вразливостях та некрасивостях — неймовірна сміливість та ризик. Та біль. Та якщо болю не уникати й продовжувати лякатись і все ж ризикувати далі – можна з’явитись поруч з кимось (не враховуючи терапевта), хто буде хотіти повторювати вам: «Я бачу тебе». І може навіть він чи вона будуть додавати: «І я хочу бачити тебе ще». Бажаю!

Дякую всім, хто — особливо в останні пів року — допоміг мені припинити переживати себе невидимцем і знов пережити себе побаченим. Це безцінно.

Я бачу себе.

Я радий, що ви бачите мене.

Я є

Дмитро Чабан

(промерзлий і теплий) Київ

25 січня 2026